Порівняльна характеристика різних методів введення антигельмінтних препаратів (івермектину та бровальзену) бізонам, хворих на диктіокаульоз, що вільно живуть у природному середовищі.

Постановка проблеми:   Диктіокаульоз одне з найбільш розповсюджених паразитарних захворювань копитних тварин на Україні. Збиток від цього захворювання виражається у вигляді втрати продуктивності та загибелі молодняку, рідше – дорослих тварин. Останнім часом на території УкраЇни збільшилось видове різноманіття  копитних тварин. У державних та приватних зоопарках утримують лам, бізонів, косуль, зубрів, тощо. Тому розробка методів діагностування, вивчення перебігу, патологоанатомічних змін і лікування диктіокаульозу у копитних тварин, в тому числі і бізонів, які живуть в природних умовах, та їх оздоровлення є досить актуальною проблемою [5-8].

Диктіокаульоз (Dictyocauloses) - гельмінтозне захворювання переважно молодняку великої рогатої худоби, що викликаються нематодами Dictyocaulus viviparus, сімейства Dictyocaulidae Skrjabin, які паразитують в бронхах середніх і задніх часток легень; характеризується бронхітами та бронхопневмоніями [1,3,4].

Диктіокаули – ниткоподібні гельмінти білувато-жовтого кольору, завдовжки 3-6 см [2].  Захворювання поширені повсюдно, уражається переважно молодняк. При диктіокаульозі різко затримується ріст і розвиток тварин, падає їх продуктивність, знижується опір до інших захворювань, часто тварини гинуть або проводиться вимушений забій великої кількості хворих тварин [1,3,4].

       Загальноприйнятими засобами дегельмінтизації копитних тварин є наступні  шляхи: згодовування тетрамізолу, фенбендазолу, бровадозолу, альбендазолу, або підшкірного введення івомеку [2]. Але ефективність їх використання при лікуванні бізонів, що вільно живуть на території лісного господаства вивчена недостатньо. 

Метадосліджень:  розробити та провести профілактично-лікувальні заходи по оздоровленню поголів′я бізонів, що вільно живуть у природному середовищі та виявити найбільш ефективний метод введення антигельмінтних препаратів (івермектину, альбендазолу та бровальзену) хворим тваринам.

Завдання досліджень:  дослідити можливі шляхи зараження та виявити особливості перебігу диктіокаульозу у бізонів; дослідити патологоанатомічні зміни, що виникають у тварин внаслідок загибелі від диктіокаульозу; розробити та впровадити схему лікування і профілактики диктіокаульозу у бізонів, що вільно живуть у природному середовищі.

Матеріали і методи.Матеріалом досліджень були 12 лісних бізонів різного віку та статі хворих на диктіокаульоз, що належали приватному зоопарку.

Для підтвердження діагнозу були з’ясовані умови утримання та годівлі бізонів, вивчені клінічні ознаки хвороби, проведені копрологічні дослідження на наявність личинок диктіокаульозів за загально прийнятими методами [3],проведений розтин загиблої тварини, розроблені та апробовані різні методи лікування хвороби.

Результати досліджень. У лісному господарстві на протязі тижня пало 4 бізона віком 1-3 роки. При патологоанатомічному розтині було з′ясовано, що тварини загинули в наслідок асфіксії, яка була викликана закупоркою дихальних шляхів статевозрілими гельмінтами - диктіокаулами.

Трупи бізонів були виснажені, видимі слизові оболонки анемічні. У грудній і черевній порожнинах містився транссудат.

Легені були збільшені, блідо-сірого кольору, іноді горбисті і «мармурові», з вогнищами різній стадії гепатизації;  спостерігалися ателектази та альвеолярна емфізема. Бронхіальні і середостінні лімфатичні вузли були сильно збільшені (Рис.1).

Ця ділянка лісу сильно забруднена випорожненнями тварин.  Надмірна кількість випорожнень та пошкодження кори при розчосах призвела  до загибелі 20 % дерев даної ділянки ліса.

На засохлих фекаліях масово зустрічається грибок Pilobolus, що сприяє розповсюдженню личинок диктіокаулісів на рослинності. Температура навколишнього середовища сягала 25-30 градусів, що сприяло швидкому розвитку личинок до інвазійної стадії.

На цій території було відмічено декілька широких, але не глибоких калюж, з яких тварини мали змогу пити воду. Годували бізонів сіном, травою, кормовими буряками, концентрованими кормами прямо із землі. Напували тварин з однієї загальної металевої поїлки, яка була низько розташована, тому постійно забруднювалася фекаліями тварин. Бізони утримувались всі разом: статевозрілі і молоді (Рис. 2).

Всі тварини стада хворобливо покашлювали, що супроводжувалося слизовими витіканнями з ніздрів. Апетит у них був погіршений, вгодованість - нижче середньої (рельєфно виступали ребра та маклаки, особливо у молодих тварин). Шерсть - тьмяна і наїжачена; у окремих бізонів виявлялися проноси і задишка. Навіть на відстані 2-3 метрів у окремих особин прослуховувалися вологі або сухі хрипи в грудній клітці. Телята були худими та виснаженими, важко підіймалися з землі.

Враховуючи агресивність тварин, проби фекалій для копрологічних досліджень відбирали безпосередньо з купок свіжих випорожнень на землі, при цьому відслідковували якому саме бізону вони належать.

Гельмінтологічні дослідження проводили за методом Бермана-Орлова, при цьому були виявлені численні личинки стронгілят. Після диференціювання личинок розчином метиленової сині з᾿ясувалося, що більшість з них складали личинки Dictyocaulus viviparus довжиною 0,31 - 0,36 мм, усередині яких визначалися рудиментований стравохід і кишечник, заповнені круглими зернами сірого відтінку. Головний і хвостовий кінці у них були світлі. Хвостовий кінець загострений.

Згідно з дослідженнями було встановлено, що всі тварини стада були хворі на диктіокаульоз, тобто екстенсивність гельмінтозної інвазії дорівнювалася 100%, а інтенсивність інвазії склала 9-12 личинок Dictyocaulus viviparus  в полі зору мікроскопу.

Для лікування бізонів було запропоновано та опробовано декілька схем з використанням різних антигельмінтиків:

 1. групове згодовування бровальзену, який змішували з концентрованими кормами;

1. індивідуальне дистанційне введення препарату “Івермектин”;
2. індивідуальне згодовування бровальзену у вигляді кормових приманок;
3. групове випоювання розчину альбендазолу.

Застосований спочатку метод групового згодовування препарату бровальзен виявився мало ефективним, оскільки домінантні самці та самки поїдали приманки з ліками самі і не допускали до них більш слабих тварин. Це не давало змогу гарантовано дегельмінтизувати все поголів`я бізонів. Тому було застосованоіндивідуальне дистанційне введення 1% розчину івермектину за допомогою “літаючих” шприців. Цей метод дає можливість гарантовано ввести препарат потрібній тварині, але він потребує багато часу, терпіння та наявність певних навичок у ветеринарного лікаря.

Більш вдалим виявилося згодовування кормових приманок у вигляді кормового буряку, в середину якого засипали відповідну кількість порошкового бровальзену. Такі приманки досить швидко і просто приготувати, а їх застосування дає можливість адресного згодовування антигельмінтних препаратів.

Проте, найкращі результати дало застосування 10 % водного розчину альбендазолу, який у відповідній кількості, згідно з настановою, розчинявся у напувальці, куди наливали денну норму води для всього поголів’я бізонів. Тварини за добу отримували необхідну кількість препарату, що забезпечувало  терапевтичний ефект.

 

На протязі року препарат застосовували чотирма циклами, кожний з яких складався з двох випоювань розчину альбендазолу з проміжком в один тиждень. Для більш ефективної боротьби з захворюванням на диктіокаульоз відокремили телят від дорослих тварин, побудували нові напувалки та годівниці на висоті до одного метра від землі, раз на два тижні чистили та дезінфікували кормову площадку. 

По закінченню лікування знов були проведені гельмінтолавроскопічні дослідження фекалій тварин, в наслідок яких личинок Dictyocaulus viviparus не виявили. ІІ та ЕІ склали 100% (Табл1.)                         

 Таблиця 1.

Ефективність дії препарату альбендазол при диктіокаульозі бізонів (n=12)

Виявлені збудники	До дегельмінтизації	Після дегельмінтизації	ЕЕ %	ІЕ %
	личинокв полі зору мікроскопа	личинокв полі зору мікроскопу
Личинки Dictyocaulusviviparus	9-12	0	100	100

 

В той же час необхідно пам᾽ятати, що відсутність личинок не є достатньою умовою для висновку про відсутність диктіокаулюсів і повне одужання стада. Таким чином, після проведення досліджень ми зробили наступні висновки:

Висновки

1. Перевантаження ділянки лісу надмірною кількістю великих жуйних тварин призвело до зміни ботанічного складу травостою та часткової загибелі хвойних дерев.
2. Патолого-анатомічні зміни в легенях загиблих від диктіокаульозу бізонів характеризуються осередковою рідиною, в якій перебували ниткоподібні гельмінти.
3. Клінічні ознаки диктіокаульозу у бізонів характеризуються хворобливим покашлюванням, слизовими витіканнями з ніздрів, вологими або сухими хрипами, погіршеним апетитом, проносами і задишкою.
4. Зараження бізонів відбувалося аліментарним шляхом за рахунок забрудненості випорожненнями кормової площадки при постійному сумісному утриманні різновікових груп тварин.
5. Найбільш ефективним методом лікування диктіокаульозу бізонів виявився метод групового випоювання 10% розчину альбендазолу.